Пам'ять не знає меж, не визнає кордонів, не має упередженостей. Кажуть, вона завжди на службі у серця, адже лише той, хто пам’ятає минуле і шанує своїх предків, чистий серцем і гідний щасливого майбутнього. «Історія – наставниця життя», - писав Цицерон. Тому той, хто  цікавиться історією, напевне, знає, як жити.
     Минулого тижня, з 14 по 16 вересня, у Дубні гостювала громадянка Росії Лідія Сорокіна. Її у наше місто привела саме сила пам’яті, бажання дізнатися більше про минуле, про долю своїх предків.
     - Родом я з міста Олександрово Володимирської області Росії, -  розповідає пані Лідія. - Це сто кілометрів на північ від Москви, знаменитий сто перший кілометр, куди НКВД висилало політично невигідних людей, космополітів. Тут жили Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак і багато інших поетів срібного віку. Ще наше місто відоме тим, що тут була резиденція Івана Грозного, де він приймав іноземних послів і де у підвалах катували людей. Саме тут, в Олександрові, цар вбив свого сина і звідси йшов пішки 3 доби до Москви.
     Велику роль у моєму житті, в моєму вихованні відіграв мій дідусь – Іван Іванович Круглов. Він виріс у сім’ї, де було п’ятеро дітей. Коли розпочалася Друга світова війна, паралельно з Німеччиною війну нам оголосили Маньчжурія та Японія. Тож мого дідуся відправили саме туди, на східний фронт. Через кілька місяців призвали і його молодшого брата Костю, якому на той час виповнилося всього 17 років. Пізніше на Костю, Круглова Костянтина Івановича, прийшла похоронка, яка потім загубилася. Уся моя родина вважала, що він загинув у Білорусії.
     Рано чи пізно в житті кожної людини настає момент, коли вона починає осмислювати своє життя, свою історію, хоче знати більше про своїх предків, чому так сталося, а не інакше. От і мене стало цікавити минуле моєї родини, моє коріння, зокрема доля цього загиблого родича, який пішов на фронт нецілованим хлопчиком і у якого не лишилося ні дружини, ні дітей, ні навіть дівчини. Я кинула клич на російський сайт «Солдат.ру». На цей клич відгукнулося багато людей не лише з Росії, а й з інших країн СНД. Спочатку мене зорієнтували за книгою пам’яті Володимирської області. Виявилося, що мій двоюрідний дідусь загинув у селі Панталія Рівненської області, що на Україні. Я стала шукати. Мені на сайт скинули мемуари про той бій, під якими було звернення учнів Дубенської середньої школи №3 за 1972 рік. Я звернулася на форум міста Дубно, переглядів було багато, проте ніхто мені не відповів. Тоді я почала шукати тих людей, які у 1972 році були учнями третьої школи. На цей клич відгукнулася Ерна Шевчук, а потім і Вадим Торшенюк. Вадим пішов на місцевий меморіал подивитися, чи нема там пам’ятника моєму дідові і потім прислав мені фото меморіальної плити, де викарбуване ім’я Круглова Костянтина Івановича. Пізніше я вийшла на групу школи №3, модератором якої є Іванна Савич. З Іванкою ми взагалі дуже здружилися, таких людей, як вона дуже мало. Третя школа звернулася у воєнкомат, де у списках захоронених вони знайшли Круглова Костянтина Івановича, уродженця села Бєлдєєвка Олексанровського району.
     І ось Іванка запросила нас у гості. Як тільки ми приїхали, відразу пішли на меморіал. Коли я побачила той пам’ятник солдату і рідне прізвище на плиті, мені стало якось не по собі, це було дуже зворушливо. Потім на нас чекав теплий прийом у третій школі. Директор Микола Михайлович Черепок – чудова людина, таких, як він, потрібно вносити до «Червоної книги». Після школи ми гуляли по місту ходили в Замок, до пам’ятника Івану Івановичу Іванову. Зустрічалися також з головою районної адміністрації Олександром Козаком, якому я вручила лист від голови адміністрації Олександровського району. Наступного дня ми пішли у мерію, де зустрілися з Ерною Шевчук та міським головою Леонідом Дудком. Я вручила подяки від нашою місцевої ради ветеранів війни і праці Леоніду Дудку, Миколі Черепку, Ерні Шевчук та Іванні Савич. Потім я знову пішла на військове кладовище. Після чого ми поїхали в Панталію, проте очевидців війни, з якими мені хотілося поговорити, там уже не лишилося. Загалом, враження від вашого міста та людей тільки позитивні. Я не очікувала на такий теплий прийом навіть на рівні місцевої влади.
     - Чи змінилася Ваша думка про українців та Україну після того, як ви побували тут?
     - Коли я їхала сюди, мені казали: «Як ти поїдеш на Західну Україну?», проте Ерна Шевчук писала мені: «Не бійтеся нас!». У мене особисто завжди була нормальна думка про українців. Ми ж споріднені нації, чому ми повинні сваритися?
     На завершення висловлюю подяку громадськості міста, міській та районній адміністраціям, колективу школи №3, а саме Миколі Черепку, директору, Антоніні Савич, заступнику директора, і головній натхненниці Іванні Савич. Приємно, що за могилами весь час доглядають, прибирають там. За це адміністрації ЗОШ №3 окрема подяка.
     Лідія Сорокіна по рідних слідах прибула до нашого міста, знайшла могилу, де поховано її дідуся, вшанувавши його пам'ять і відновивши родинний зв'язок між поколіннями. І особлива гордість відчувається через те, що допомогли їй у цьому наші земляки, українці, дубенчани, презентувавши тим самим українську націю як націю добрих, дружелюбних, гостинних, розумних та освічених людей. Приємно, що візит пані Лідії сприяв тому, що хоча б частково поламалися стереотипи, які склалися у нас про росіян і в росіян про нас.
Світлана КАРАЧУН