Форма входу

Календар новин

«  Липень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Друзі сайту


Наше опитування

Переводчик онлайн


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Четвер, 23.11.2017, 12:33
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » 2009 » Липень » 30 » Двоє льотчиків, що розбилися у Грядках, живуть у пам’яті однополчан
Двоє льотчиків, що розбилися у Грядках, живуть у пам’яті однополчан
12:38
 20 років тому Дубенщину сколихнула жахлива катастрофа…
     Увімкнулися прибори, загув двигун, ще мить – і літак здійнявся в небо… І немає нічого кращого, ніж літати під самим сонцем, пірнати в кучеряві хмари! Саме це, мабуть, відчувають люди з романтичною професією льотчиків. Та не для всіх таке спілкування віч-на-віч із небом закінчується добре...
     27 липня, рівно 20 років тому, у с. Грядки, що на Дубенщині, сталася жахлива катастрофа – екіпаж літака СУ-24 розбився на смерть. На його борту знаходилися двоє молодих льотчиків: старший лейтенант Валентин Бурський, командир екіпажу, та 35-річний майор Володимир Воробйов, штурман. Обоє вони родом з Росії, але служили в Дубенській військовій частині 15-558 – у 947-му бомбардувально-авіаційному полку, що базувався на аеродромі у с. Привільне.
     - Цікаво те, що Воробйов у той день не мав літати, – пригадує колишній однополчанин,  а нині майор у відставці Олександр Шарафєєв. – Його переводили служити в Забайкалля, уже всі документи були готові. Та коли я зустрівся з ним у день аварії, десь в обідню пору, Володимир сказав, що штурман одного з екіпажів захворів і він його підмінить. І ще сказав, що «Літає останній раз». Я дуже здивувався, бо ж в авіації вважається поганою прикметою говорити слово «останній» - ми його заміняємо на «крайній». Але, як сказав, так і сталося – той виліт у Воробйова дійсно був останнім…
     Того дня майор Воробйов та старший лейтенант Бурський відпрацьовували звичайно учбові польоти. Коли вони були на гранично малій висоті, 50 метрів над землею, то втратили контроль над літаком. І вже за мить фронтовий бомбардувальник СУ-24 торкнувся хвостом землі. І якщо машина ще протягнула 2 кілометри по землі, розсипаючись палаючими уламками, то льотчики загинули відразу при зіткненні. Сталося це о 20:25...
     - Про аварію в штабі дізналися, коли вже сутеніло, – розповідає інженер ескадрильї Валерій Красновський, – літак просто-на-просто зник з радару. І відразу наземна рятувально-пошукова команда отримала наказ їхати в район с. Грядки. Коли ми туди прибули, то побачили уламки СУ-24, розкидані в радіусі двох кілометрів. Обоє льотчиків лежали обгорілими на віддалі кількох десятків метрів один від одного. Валентин Бурський знаходився у катапультному кріслі, яким так і не зміг скористатися,  а Володимира Воробйова знайшли з відірваною головою.
     Час, коли розбився літак, якраз припав на жнива. Тож багато жителів с. Грядки, що знаходилися на полях, стали світками тієї жахливої події. Не один із них ще довго буде згадувати літака, що летів на село і лише в останню мить повернув на поле, де розбився. Один з його двигунів навіть у село залетів. Та, на щастя, ніхто з жителів не постраждав.
      Коли ж люди побачили, що сталося, то чимдуж помчали до палаючих уламків – хто зна, може вдасться ще когось врятувати. Та марно – льотчики вже були мертвими…
     Так і пішли з життя Володимир Воробйов, якому на час смерті виповнилося 35 років, та 25-річний Валентин Бурський. Майор був похований на Мирогощанському кладовищі у Дубні,  а старшого лейтенанта дружина забрала і поховала на батьківщині – у Таганрозі.
     Що ж до уламків літака, то неушкодженим лишився лише хвіст. Саме він і став пам’ятником за загиблими льотчиками. Встановити його допоміг тодішній сільський голова Грядків.
     - Хоч наш полк вже давно розпустили, та кожного року 27 липня ми приїжджаємо до місця загибелі наших колег, щоб віддати їм шану, – говорить підполковник запасу Валерій Скаковський. – І обов’язково перед цією скорбною датою ми збираємося, щоб прибрати територію навколо пам’ятника. Бо ж коли здорова людина втрачає пам’ять про загиблих друзів –  це вже злочин.
     З тих, хто пам’ятає, можна назвати імена майора Сергія Соніна, підполковника Володимира Максимюка, полковника Володимира Володіна та його дружини Галини, підполковника Валерія Скаковського та його дружини Віри, майора Євгенія Лактіонова, замкомандира полку підполковника Миколи Лаврука, майора Олександра Шарафєєва, інженера Валерія Красновського та лісника с. Гірники Анатолія Ковальчука. Не є байдужими і вчителька школи с. Грядки Оксана Ворачек із своїми учнями, які щороку приходять та прибирають пам’ятник загиблим льотчикам. Шкода, що в цьому списку небайдужих немає імені заступника командира полку Сергія Шестакова, який би в першу чергу мав організовувати і впорядкування території, і збори колишніх однополчан. Та, видно, пам’ять не всім болить…
     Приїжджали «в гості» до колег колишні однополчани й цього року. І хоч з часу катастрофи пройшло вже 20 років, та біль ще живий. І обличчя на знімках до болю рідні, наче живі… І залишаться такими доти, доки житиме останній із тих, хто пам’ятає.
Олена КУТАСЕВИЧ

Переглядів: 727 | Додав: zamok | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright MyCorp © 2017